Коб напісаті штось про фотографію, мушу муоцно намогчыся, бо нэ знаходжу пункту выйсця, а нэ знаходжу ёго, бо огледаю фотографіі, которы е ціэлымі, завэршанымі свіэтамі. Якжэ ж тогды знайті якісь початок, іменно якісь пункт выйсця, колі на здымку сплеліся ў однэ і початок, і кунэць, і тое, што было і чого нэ было між йімі, альфою і омэгою, пэршою літэрою і остатнім образом. Колі нэма пункту выйсця, то можэ за штось зачэпітіся? Пудопруся фразою Богуміля Грабаля - знаю, што вона блізька й Аўторові «Запісок»: „Помню оно сонэчны дніэ”. Дзісь тые слова гучат соўсіэм по-другому, ніж тогды, колі былі напісаны, гучат як якаясь провокацыя ў буок сьвіэта тому, што сьвіэт вэльмі обмэжоваў міэсьце, з которого можна дозволіті собіэ „памэть оно про сонэчны дніэ” бэз одчуваня якогось стыда, которы звязаны з такою памэтьтю. (Ігнат Карповіч, Помню оно сонэчны дніэ, фрагмент)